Єлизавета Кнерцер: «Допомога дітям – це велика відповідальність. Не можна просто відвезти один раз подарунки та забути»

Повномасштабна війна в Україні так чи інакше торкнулася більшості українців. Щодня ми бачимо нові історії людей, які втратили своїх рідних та близьких, а також тих, хто вимушено покинув рідні міста, в яких раніше жили та будували плани на майбутнє. Нині життя кожного українця – повноцінна історія, зіткана, з одного боку, з війни та труднощів, а з іншого – з доброти, допомоги та взаємовиручки. Але навіть у мирний час багатьом потрібна допомога. Єлизавета Кнерцер, менеджер управління із забезпечення рівня сервісів Центру експертизи бізнес-додатків «Метінвест Діджитал» розповіла, як це – зуміти роздивитись тих, кому потрібна допомога.

Єлизавета, розкажіть, будь ласка, про себе та свою роботу в «Метінвест Діджітал».

У компанії я з самого початку – вже четвертий рік. Як менеджер відділу підтримки рішень SAP у напрямку фінансів, я відповідаю за підтримку користувачів по роботі з модулем бюджетування та консолідації бюджетного контролю.

Як Ви вперше усвідомили, що хочете займатися волонтерством та допомагати іншим?

Навколо нас дуже багато людей, які потребують допомоги. Ми бачимо їх щодня і часто проходимо повз, запевняючи себе, що, напевно, знайдуться люди, які їм обов'язково допоможуть. Але рано чи пізно настає момент, і всередині щось перемикається. Також несподівано це сталося і зі мною ще до війни. Проходячи повз маріупольський центр реабілітації «Республіка Пілігрим», я побачила групу дітей, в очах яких було щось, що мене дуже зачепило зсередини. Ми з нашою молодіжною організацією «Метінвест», до якої я входжу як представник «Метінвест Діджітал», зв'язалися з керівником центру. Тут знаходяться і живуть діти-сироти та діти з неблагополучних сімей, які мають проблеми з алко- та наркозалежністю. Незважаючи ні на що, вони залишаються дітьми – прекрасними, світлими та добрими зсередини. Але, на жаль, у своєму житті вони ще до війни побачили те, чого не повинні бачити звичайні діти. Педагоги всіляко намагаються допомогти їм соціалізуватися, аби полегшити їхнє життя.

Як Ви почали їм допомагати?

Зателефонували до цього реабілітаційного центру, і запитали, чи потрібна їм якась допомога і в чому саме? Перше, що ми для них зробили – організували справжнє новорічне святкування, адже діти дуже люблять та чекають на Новий рік. Дуже вдячна моїм колегам, які підтримали та приєдналися до ініціативи. Діти спершу складали листи до Святого Миколая, всіляко їх прикрашали, писали про свої бажання. Потім співробітники «Метінвест Діджітал» приєднались до покупки дітям подарунків. Попри те, що жодного листа не залишилося непоміченим і всі подарунки були куплені, охочі допомогти продовжували приходити до мене. Ми зібрали додатково гроші та закупили додаткові подарункові набори з канцелярії, цукерок та гігієнічних засобів, адже дітям хотілось мати щось своє особисте. А вже напередодні Нового року ми влаштували їм справжнє свято зі Святим Миколаєм, подарунками, іграми та розмовами про майбутнє та плани, ким вони себе бачать і ким хочуть стати. Коли отримуєш віддачу у вигляді позитивних емоцій та подяку – хочеться продовжувати. Так виникла нова ідея – влаштувати дітям першу фотосесію. Але справдитися цьому не судилося.

Бо війна змінила всі плани?

Так. Ми хотіли влаштувати дітям весняне свято та зробити гарну фотосесію. Подумали, що вони в принципі через життєві обставини не мають з дитинства гарних спогадів та «фото», які має більшість інших дітей. Забронювали фотостудію, знайшли професійного фотографа, домовились із місцевим театром ляльок про виставу. Зйомка мала відбутися 2 березня, але 24 лютого розпочалася війна. Поки у нас із завідувачкою був телефонний зв'язок, ми ще сумнівалися вести чи не вести дітей на фотосесію, бо ставало вкрай небезпечно пересуватися Маріуполем. Пізніше їх усім центром реабілітації евакуювали на Західну Україну і ми домовилися провести захід, коли повернемося до Маріуполя. Тоді ми ще не знали, що до Маріуполя ми повернемося не скоро.

Але Ви продовжили підтримувати зв'язок та допомагати дітям?

Коли починаєш щось робити, допомагати – ти береш на себе та відповідальність. І такі страшні речі, як війна, тільки загострюють це. Коли мені все ж таки вдалося вийти з Маріуполя, у мене з'явився зв'язок і я дізналася, що реабілітаційний центр разом із дітьми був переміщений до Німеччини. Діти були в досить хороших умовах, але у них зовсім не було можливості організувати якесь дозвілля. Коли в країні війна – всі життєві речі відходять на другий план, але у дітей лише одне дитинство і не можна нікому дозволити його відібрати або вкрасти. Ми вирішили влаштувати їм свято та організували похід до аквапарку. Для них це був перший досвід та багато захоплення! Ми отримали шикарний фотозвіт та величезні слова подяки.

Чому Ви вважаєте, що саме дітям зараз особливо потрібна допомога?

Тому що діти більш уразливі. Допомогти хочеться всім, але зараз військовим багато хто допомагає, і я зокрема, приватним чином. А дітям часто нікому допомогти, особливо тим, яким допомагаємо ми з колегами. Крім вихователів, у них немає людей, на яких можна спертися.

Допомагати іншим непросто. Особливо складно знайти внутрішній ресурс, коли Ви самі перебуваєте в дуже непростій ситуації. Що надихає?

Я вже казала, що допомога дітям – це велика відповідальність. Не можна просто відвезти подарунки один раз і забути. Діти відчувають турботу, звикають і тут дуже важливо для них завжди бути в контакті. Надихає не сам факт того, що вдалося зібрати гроші, купити подарунки чи організувати свято. А те, що ти спостерігаєш в очах дітей, які вже побачили це життя не з найкращого боку, але намагаються вірити в краще. Коли ми можемо допомогти одному, десяти, двадцяти людям, і показати, що світ не такий поганий, мені здається, це вже не дарма. Ми регулярно підтримуємо зв'язок із завідувачкою маріупольського реабілітаційного центру, і однозначно ще допомагатимемо. Хочеться зробити для них ще щось добре, бо, крім того, що вони вже самі по собі особливі, вони жили в Маріуполі та побачили, на жаль, більше, ніж треба бачити дітям. Крім цього, ми налагоджуємо зв'язки з іншими організаціями.

Що для Вас найскладніше у допомозі іншим?

У моєму конкретно випадку для мене найскладніше, що я спілкуюся з непростими дітьми, і не завжди психологічно готова до їхніх недитячих відповідей. З рештою, думаю, можна впоратися – головне, мати для цього сильне бажання.

З чого б Ви порадили розпочати?

Мені дуже допомогло, що поряд були люди, які вже мали досвід у волонтерському русі, і знали всі тонкощі та нюанси. Можна для початку знайти таку людину, яка «за руку» проведе цим шляхом, поки не наберетеся досвіду. Ну і повторюся, головне – це подивитися у свою душу та знайти цю мотивацію та бажання допомагати. Якщо є бажання бути корисним, то обов'язково людина знайде і того, кому допомогти, і як це зробити всіма можливими способами та інструментами.