Євген Нікітченко: «Він сказав: «Я з Гостомеля» - і все, більше слова нам не були потрібні»

Чи може врятувати воїна лопата? Або малюнок чи цукерка, вчасно відправлена на передову задля підняття бойового духу? Наш колега Євген Нікітченко, менеджер продуктової лінійки L0,L1 відділу з розвитку систем, точно знає відповідь – так, може. Займаючись волонтерською діяльністю з 2014 року він допоміг десяткам, а може й сотням – точних підрахунків не вів. І зупинятись на цьому не збирається.

Євген, розкажіть про себе, як давно і чим займаєтесь у Метінвест Діджитал?

Я родом з м.Алчевська, Луганської області. Після початку війни у 2014 році та окупації міста переїхав до Харкова, потім до Кривого Рогу, ще пізніше до Києва. Моя дитина тоді пішла до першого класу, та за два роки змінила 4 школи та 6 класних керівників. В Метінвест Діджитал працюю з 2018 року менеджером продуктової лінійки L0,L1 за напрямком промислової автоматизації. Займаюсь програмуванням систем та контролерів, побудовою систем автоматизації технологічних процесів, підбором обладнання вимірювальних пристроїв, супроводжую проекти промислової автоматизації – від проектування до втілення. Крім того, надаю експертну підтримку по технологіям вендорів із якими працював раніше: Allen Bradley (Америка), Siemens (Німеччина) та Schneider (Франція) та ін.

Ви на собі відчули війну ще 2014 року…

Так, війна почалась для мене у 2014 році. Ще до початку активних бойових дій, у мене з’явилося внутрішнє передчуття, що треба перебратися у безпечне місце. Проте моя дружина категорично не хотіла їхати з міста. Єдине, що вдалося зробити – вивезти родину «на відпочинок» на море. Більше додому не поверталися – почалась окупація і з відпочинку ми поїхали, у чому були, до родичів в Харків. Забрати речі з дому тоді було вже неможливо, тому довелось звернутись до волонтерської організації біля залізничного вокзалу м. Харькова. Там запитав, чим можу їм допомогти, і з того часу приходив щодня – сортував одяг, продукцію для тих, хто змушений був тікати від окупантів. Людей ставало дедалі більше, тому роботи було багато.

Чи змінився характер волонтерства з 2014 року?

Так, зараз допомагає набагато більше людей. Тоді допомоги з-за кордону майже не було,  лише поодинокі випадки, зараз же українці згуртовані як ніколи. Взагалі хочеться відзначити, що зараз люди більше відгукуються на потреби інших. Зізнаюсь, у 2014 році я думав, що Україна не зможе вистояти. Але вона вистояла – саме тому, що інші українці думали не так, як я. Тому зараз я не можу думати інакше. Для мене українці – це неймовірна нація, яка робить неможливі речі. Сьогодні я впевнений, що ми однозначно переможемо, як би важко нам не було.

Що найперше з допомоги ви зробили після повномасштабного вторгнення?

Перше, що мене занепокоїло як інженера – це заправка біля нашого багатоквартирного будинку, поруч з яким хлопці з тероборони побудували блок-пост. Величезна ємність з газом розташована, як на мою думку, в небезпечному місці та несла у собі загрозу.  Якщо б в них влучили, то стався б величезний вибух, або, у разі витоку, мешканцям мікрорайону та ТРО загрожувало б газове отруєння. Довелося зайнятися вивезенням цієї ємності у більш безпечне місце. Це було нелегко: близько п’ятдесяти номерів різноманітних інстанцій, що я продзвонив, не відповідали, а власник АЗС, як і його робітники, виїхали з Києва. Були вантажні автомобільні крани, але кранівника знайти не вдавалось, бо Київ в перший тиждень спорожнів, на мою думку, на 90%. Зрештою, після двох тижнів нам таки вдалося знайти автокран, який допоміг вивезти ємність з житлового кварталу.

Як Ви далі допомагали з наслідками повномаштабного вторгення росії?

Коли почалась евакуація з Ірпеня і Бучі, люди були виснажені, і їм потрібно було забезпечити тимчасовий притулок. Одна з київських шкіл прихистила частину людей, а ми організували їх забезпечення необхідним: ковдрами, подушками, теплими речами. Адже серед них були й такі, хто вибігав з дому у футболках посеред зими, коли зрозуміли, що залишатись небезпечніше ніж тікати. Пізніше потрібні були дитячі речі: підгузки, суміші для годування, адже було багато дітей. Проблема була щось купити, бо майже всі магазини позачинялися, а ті що працювали – розпродавали залишки. Тому основна допомога йшла від мешканців нашого району – у кого що є. Після звільнення Ірпеня, Бучі та Гостомеля, возили волонтерську допомогу, допомагали розбирати завали. Пам’ятаю, питали в людей що їм привезти, а вони, виснажені, відповідали: «Привезіть щось поїсти худобі, а нам нічого не треба». Ми привозили їм їжу, а вони йшли годувати першочергово своїх тварин. Такі в нас люди.

Як організований увесь цей волонтерський рух, є якась координація?

Ні, жодних координаторів. Коли працює волонтерська чи благодійна організація, то процес відбувається інакше. А тоді, у перші дні, допомагали всі підряд! Мені телефонували невідомі люди, щось питали, пропонували свої послуги. Передавали телефон один одному. В мене телефона книжка заповнена контактами переважно «Дмитро Васильків», «Олександр вантажна машина», «Ірина дощовики» та ін. 90% людей, які допомагали, я здебільшого не бачив ніколи. Волонтерство мені нагадує мурашник: все будується, годується і жодної наради!

Чим зараз продовжуєте займатись?

Зараз більше допомагаю для фронту. Коли в Києві ситуація більш-менш нормалізувалась, почав допомагати на сході. Шукаючи, як передати хлопцям на передову маскувальні сітки, знайшов волонтерський центр в Дніпрі, який возив речі у найгарячіші точки на передній край та на той час допомагав вже понад 2 тисячам військовим.  Вони були найнаполегливіші серед усіх, і вже потім я зрозумів чому. Керівник цього центру з 2015 року був на фронті, але після сильного поранення, вже не зміг повернутись до побратимів, які врятували йому життя. З того часу він на своєму фронті  допомагає тим, хто боронить нашу країну, знаходячись у найбільшому «пеклі».

Що з допомоги ви шукали, які були запити?

Дуже різні. Зазвичай, навіть не розумієш звідки вони з’являються. Купували і термоси на передову, і дощовики для хлопців на блокпостах, які під дощем день і ніч перевіряли документи. Шукали маскувальні сітки, адже на початку війни була зима, і військовим не було де ховатись. Іноді здавалося б прості речі виявляються дуже складними.  Наприклад, ті ж сітки ми знайшли аж у Румунії, але довго вирішували як їх доставити. На той момент пошта не працювала, тому довелося везти їх спочатку в Одесу, а звідти вже в Дніпро. Знову ж таки, допомагали люди, яких я навіть не бачив. Залишилась лише інформація: «Олена в Одесі зустріне посилку на автовокзалі та відправить у Дніпро», та номер телефону. Жодного збою та загубленої речі не було!

Чого зараз потребують військові?

Запити дуже різні. Ми збираємо кошти на машини, які конче потрібні, адже постійно треба переміщуватися, доставляти речі та й, як би це прикро не звучало, оперативно забирати поранених та везти їх у шпиталь. Також потрібні лопати, щоб розгрібати завали, робити укріплення, рити окопи. Причому не один, а одразу декілька, бо якщо попадуть в один – буде шанс вціліти, якщо сховаєшся в іншому. Тому копають і вдень і вночі. Але і з лопатами є величезні проблеми, адже їх важко знайти, а якщо й знаходимо, то здебільшого китайські, «одноразові». Ще як копали ними на околицях Києва в напрямку Ірпеня і Бучі, де переважно піщана місцевість, то вони витримували, але на сході інший ґрунт - скеля, тому вони дуже часто ламаються в руках наших сильних бійців. Зараз знайшли та співпрацюємо з людьми, які налагодили власне виробництво, але все одно є дефіцит. Забираємо все, що знайдемо, тому що одна лопата може врятувати комусь життя.

Багато людей займається волонтерською діяльністю?

Мені здається, всі.  Офіційно можна порахувати лише тих, хто має посвідчення, але це крапля в морі. Сьогодні важко знайти людину, яку б не торкнулася війна, та яка залишається осторонь від допомоги. Ніхто не питає зараз волонтер ти чи ні, бо на це немає часу, зараз всі волонтери. В мене особисто є посвідчення, але воно потрібно мені здебільшого для отримання допомоги з-за кордону, або щоб проїхати блокпости та доставити необхідні речі в ті місця, куди пускали тільки з пропискою, з перепусткою та волонтерів з посвідченням. Такими після деокупації були Ірпінь, Буча та Гостомель.

Що для вас найважче в волонтерській діяльності?

Найважче було на початку, коли з одного боку є внутрішній моральний запит щось робити, не залишатись осторонь, а з іншого не розумієш з чого почати і кому допомагати.

І як вийти з цього «ступору» і почати допомагати?

Потрібно пам’ятати, що навіть маленька дрібничка підіймає моральний дух. Коли на передовій наші воїни захищають країну, то навіть незначні на перший погляд речі та піклування, як смаколики, малюнок або лопата з витисненим гербом України дуже важливі.  Адже вони дають зрозуміти, що  зараз усі працюють на одну мету – допомогти та захистити нашу свободу.

Куди йти і як знайти запит, чи просто зібрати все що є і віддати волонтерам?

Почніть з того, що питайте людей про їх проблеми і не будьте осторонь. Якщо є сумніви, кому допомогати – питайте в близьких та родичів, яким довіряєте. Не дивіться багато новин, озирніться навколо і не чекайте чогось – дійте! Багато людей просто не кажуть, що їм потрібна допомога, і це виявляється лише при спілкуванні. Наведу приклад. Якось, за декілька днів після звільнення Гостомеля ми сиділи на одному з блокпостів, і до нас під’їхав чоловік на велосипеді. За ним бігли три собаки. Став, дивиться на нас і нічого не може вимовити, бо сльози в очах. І тоді він зміг лише сказати: «Я з Гостомеля» - і все, більше слова нам не були потрібні, щоб зрозуміти. Виявилось, що він місяць сидів у підвалі під окупацією, після чого вийшов, сів на велосипед і поїхав у напрямок Києва. Зупинився біля нас, бо це був перший український прапор, який він побачив. Ми нагодували його, дали чаю, запропонували допомогу, викликали швидку. Виявилось, що чоловіка вдарили прикладом, після чого в нього стався струс мозку і він потребує госпіталізації.

Ось так поряд з нами є люди, яким потрібна допомога. Правда, через п’ять днів цей чоловік до нас повернувся. Ми запитали: «Втік з лікарні?», каже: «Втік… Нічого не болить, не можу витрачати час. Взяв адресу, піду завтра в військомат записуватись в ЗСУ». Так і залишився в нас до ранку. А собак ми пристроїли, знайшли їм нових хазяїв J